Завдання до теми:1) Прочитай текст нижче, або за підручником (параграф 35).
2) Переглянь відеоматеріали до теми (наведені нижче з YouTube).
3) Щоб отримати оцінку за урок виконай онлайн-тест і надсилай фото-звіт у Viber або Telegram (щоб почати роботу над тестом – натискай тут!).
Автори медіатекстів — люди добре соціалізовані, оскільки медіатексти завжди розраховані на широку аудиторію. Проте вони можуть по-різному представляти себе в тексті — або перетворювати його на висловлення власної позиції, використовуючи приклади із власного життя, закликати публіку до осмислення певної проблеми, або ж, навпаки, відмежовувати себе від тексту, намагаючись лише подавати інформацію, а аудиторія має сама вирішувати, що з нею робити.
Незалежно від стилю, який використовує автор, він завжди, як це називають дослідники, «незримо присутній у тексті». На творення будь-якого тексту впливають погляди автора на світ, його мова, освіта, культурне середовище, те, як він розуміє свою аудиторію, завдання, які він перед собою ставить, створюючи конкретний текст. Це виявляється в тому, на які теми автор пише, до якої аудиторії звертається, як висловлює свою позицію, навіть якими словами користується. Наприклад, чи він вживає спеціальну термінологію; чи пояснює «народною» мовою, як позиціонує себе: чи як «один із нас», чи як «ментор» — той, хто розповідає аудиторії, «як правильно», чи намагається бути «суддею», відверто не демонструючи свої симпатії або антипатії. Загалом жоден текст ніколи не буває повністю знеособленим і вільним від впливу «людського чинника».
Таким чином, завданням автора є створити такий медіатекст, де будуть збалансовано подані факти та судження про них, власна думка автора буде чітко відмежована від фактів. Такий текст, з одного боку, дасть читачам можливість зорієнтуватися в проблемі, ознайомитися з фактами, позиціями щодо неї, але при цьому не потрапити під цілковитий вплив однієї точки зору. Тому ознаками якісного збалансованого інформаційного медіатексту є:
• баланс думок;
• відокремлення фактів від висновків та оцінок;
• достовірність інформації;
• повнота (вичерпність) інформації.
Незалежно від стилю, який використовує автор, він завжди, як це називають дослідники, «незримо присутній у тексті». На творення будь-якого тексту впливають погляди автора на світ, його мова, освіта, культурне середовище, те, як він розуміє свою аудиторію, завдання, які він перед собою ставить, створюючи конкретний текст. Це виявляється в тому, на які теми автор пише, до якої аудиторії звертається, як висловлює свою позицію, навіть якими словами користується. Наприклад, чи він вживає спеціальну термінологію; чи пояснює «народною» мовою, як позиціонує себе: чи як «один із нас», чи як «ментор» — той, хто розповідає аудиторії, «як правильно», чи намагається бути «суддею», відверто не демонструючи свої симпатії або антипатії. Загалом жоден текст ніколи не буває повністю знеособленим і вільним від впливу «людського чинника».
Таким чином, завданням автора є створити такий медіатекст, де будуть збалансовано подані факти та судження про них, власна думка автора буде чітко відмежована від фактів. Такий текст, з одного боку, дасть читачам можливість зорієнтуватися в проблемі, ознайомитися з фактами, позиціями щодо неї, але при цьому не потрапити під цілковитий вплив однієї точки зору. Тому ознаками якісного збалансованого інформаційного медіатексту є:
• баланс думок;
• відокремлення фактів від висновків та оцінок;
• достовірність інформації;
• повнота (вичерпність) інформації.
Подумай: Яким має бути автор якісного медіатексту?
Критичний аналіз текстів ЗМІ — найважливіший складник медіаграмотності
Сучасні засоби масової інформації висвітлюють найрізноманітнішу інформацію. Вона різна за формою і змістом, а також за своєю якістю. Яку ж інформацію мас-медіа вважають якісною? Зазвичай ту, яка відповідає таким критеріям, як достовірність (правдивість), об’єктивність, точність, повнота, достатність, актуальність, своєчасність та інші. І хоча ці вимоги до інформації мають універсальний характер, варто виокремити ту властивість інформації, без якої вона втрачає будь-який сенс загалом. Ідеться про достовірність інформації, поширюваної мас-медіа. Треба «піднятися» над медіатекстом та піддати його зміст і форму критичному аналізові перед тим, як ухвалити рішення щодо використання отриманої інформації.
Критичний підхід до медіатексту передбачає вміння ставити щодо нього запитання й шукати на них відповіді. Коло цих запитань залежно від виду медіа, типу тексту, завдань, що їх ми, реципієнти, ставимо перед собою, може бути доволі великим. Проте обов’язкові з-поміж них такі:
1) хто автор медіатексту?
2) з якою метою і для кого створено медіатекст?
3) хто фінансував (замовляв) створення й поширення повідомлення?
4) які джерела використано для підготовки матеріалу, наскільки ці джерела надійні?
5) чи відповідає зміст повідомлення дійсності?
6) що замовчується, приховується в повідомленні, чи подано в ньому кілька позицій, зокрема протилежних?
7) яку користь (цінність) несе повідомлення або якої шкоди і кому воно може завдати?
Усі потрібні знання і вміння для пошуку відповідей на ці запитання дає медіаосвіта та сформована нею медіаграмотність.
У сучасному світі засобів масової інформації, де вони визначають нашу картину світу, медіаосвіта (медіаграмотність) — невід’ємна частина загальної освіти і культури особистості. У Концепції впровадження медіаосвіти в Україні стверджується, що медіаосвіта «має стати фундаментом гуманітарної безпеки держави, розвитку і консолідації громадянського суспільства, протидії зовнішній інформаційні агресії» (у редакції 2016 року).
Медіаосвіта насамперед спрямована на формування медіаграмотності як сукупності знань і вмінь відбирати, сприймати, інтерпретувати, розуміти, оцінювати, використовувати і створювати медіаповідомлення.
Основу медіаграмотності кожної особистості становлять її аналітичні здібності та критичне мислення, а саме: уміння порівнювати, групувати, узагальнювати факти, властивості, явища, встановлювати взаємозв’язки між ними, інтерпретувати, оцінювати інформацію, робити висновок на підставі наявної інформації, застосовувати отримані в результаті розуміння медіатекстів знання в повсякденному житті, формувати власну позицію щодо фактів, відображених у мас-медіа.
Отже, медіаграмотність забезпечує готовність і підготовленість людини до спілкування з мас-медіа, сприяє самозахисту від недобросовісних медіаповідомлень, від неправдивої інформації, від маніпулятивного впливу, пропаганди, мови ворожнечі, насильства тощо.
Критичний підхід до медіатексту передбачає вміння ставити щодо нього запитання й шукати на них відповіді. Коло цих запитань залежно від виду медіа, типу тексту, завдань, що їх ми, реципієнти, ставимо перед собою, може бути доволі великим. Проте обов’язкові з-поміж них такі:
1) хто автор медіатексту?
2) з якою метою і для кого створено медіатекст?
3) хто фінансував (замовляв) створення й поширення повідомлення?
4) які джерела використано для підготовки матеріалу, наскільки ці джерела надійні?
5) чи відповідає зміст повідомлення дійсності?
6) що замовчується, приховується в повідомленні, чи подано в ньому кілька позицій, зокрема протилежних?
7) яку користь (цінність) несе повідомлення або якої шкоди і кому воно може завдати?
Усі потрібні знання і вміння для пошуку відповідей на ці запитання дає медіаосвіта та сформована нею медіаграмотність.
У сучасному світі засобів масової інформації, де вони визначають нашу картину світу, медіаосвіта (медіаграмотність) — невід’ємна частина загальної освіти і культури особистості. У Концепції впровадження медіаосвіти в Україні стверджується, що медіаосвіта «має стати фундаментом гуманітарної безпеки держави, розвитку і консолідації громадянського суспільства, протидії зовнішній інформаційні агресії» (у редакції 2016 року).
Медіаосвіта насамперед спрямована на формування медіаграмотності як сукупності знань і вмінь відбирати, сприймати, інтерпретувати, розуміти, оцінювати, використовувати і створювати медіаповідомлення.
Основу медіаграмотності кожної особистості становлять її аналітичні здібності та критичне мислення, а саме: уміння порівнювати, групувати, узагальнювати факти, властивості, явища, встановлювати взаємозв’язки між ними, інтерпретувати, оцінювати інформацію, робити висновок на підставі наявної інформації, застосовувати отримані в результаті розуміння медіатекстів знання в повсякденному житті, формувати власну позицію щодо фактів, відображених у мас-медіа.
Отже, медіаграмотність забезпечує готовність і підготовленість людини до спілкування з мас-медіа, сприяє самозахисту від недобросовісних медіаповідомлень, від неправдивої інформації, від маніпулятивного впливу, пропаганди, мови ворожнечі, насильства тощо.
Для чого існують стандарти подання інформації в мас-медіа
Мас-медіа мають поширювати якісну інформацію. Тому суспільство і професійна медійна спільнота (журналісти, редактори, видавці та ін.) висувають вимоги до подання інформації, що має відповідати загальноприйнятим етичним принципам, законодавчим і фаховим нормам. Так сформувалися стандарти (англ. standart — норма, зразок, мірило) подання інформації.
Створюючи повідомлення для засобів масової комунікації, автори зобов’язані дотримувати таких основних стандартів: 1) достовірність (правдивість); 2) оперативність; 3) баланс думок і поглядів; 4) об’єктивність, відокремлення фактів від коментарів і суджень; 5) точність; 6) повнота; 7) зрозумілість.
Водночас, критично оцінюючи медіатекст, реципієнти встановлюють відповідність поданої в ньому інформації зазначеним стандартам. Тому розглянемо їх докладніше.
1. Стандарт достовірності інформації. Цей базовий стандарт вимагає подавати лише правдиву, перевірену інформацію, тобто інформацію, яка відповідає дійсності (реальним фактам, подіям, явищам).
Адже лише достовірна інформація заслуговує на довіру аудиторії. Довіру викликає інформація, що має посилання на першоджерело, до прикладу, на очевидця, учасника події, про яку йдеться в повідомленні. Якщо інформація надходить не з першоджерела, то важливо все-таки встановити її первинне походження, аби переконатися в тім, що інформація не перекручена. Варто пам’ятати: що частіше інформацію передаватимуть різні медіа, то зростатиме ймовірність зниження її достовірності через «обростання» коментарями, оцінками, новими деталями.
Крім того, достовірність інформації можна перевірити звернувшись до альтернативних джерел. Ідеальним варіантом у цьому разі фахівці вважають три незалежні джерела.
Часто неперевірена інформація потрапляє в ЗМІ із блогів і соціальних мереж. Тому не варто поспішати робити висновки на підставі інформації (щонайперше новинної, сенсаційної, резонансної, провокаційно-емоційної), яку взято із цих ресурсів. Тут потрібно виявити витримку й дочекатися повідомлень (підтверджень або спростувань), що надходять з офіційних джерел. Особливо слушна ця порада сьогодні, коли в мас-медіа, зокрема в інтернет-середовищі, значного поширення в умовах інформаційного протистояння набуло таке явище, як «фейкова» інформація.
Отже, стандарт достовірності вимагає від автора медіаповідомлення ретельно перевіряти вміщену в ньому інформацію, спираючись на авторитетні джерела і беручи на себе відповідальність за правдивість відомостей.
Згідно зі статтею 302-ою Цивільного кодексу України, особа, яка поширює інформацію, зобов’язана переконатися в її достовірності. Подання недостовірної інформації підлягає спростуванню. І хоча українське законодавство дозволяє авторам мас-медіа не розкривати джерела інформації, однак це радше має бути винятком, а не правилом.
2. Стандарт оперативності. Він ґрунтується на тому, що громадяни мають право на одержання через ЗМІ оперативної інформації. Це означає своєчасність оприлюднення повідомлень. Запізніла, несвоєчасна подача медіаповідомлень знижує актуальність інформації, а отже, і її суспільну значущість. Принципового значення стандарт оперативності набуває в поданні новин. Однак і тут у гонитві за сенсаційним матеріалом автори новинних повідомлень у жодному разі не можуть ігнорувати вимогу перевіряти інформацію, за винятком відомостей з офіційних джерел (органів державної влади, органів місцевого самоврядування). Затримка (поширення) інформації матиме значно менші наслідки, ніж її недостовірність.
3. Стандарт балансу думок і поглядів. Коротко суть цього стандарту зводиться до вимоги подавати в матеріалі всі основні думки й наводити різні погляди (позиції) щодо висвітлюваної проблеми, а не нав’язувати аудиторії якийсь один (часто суто авторський) погляд. Обов’язково потрібно ознайомити аудиторію із позицією того, хто став об’єктом критики. До того ж варто подавати в матеріалі й оцінки незалежних експертів. У такий спосіб буде досягнуто об’єктивності й неупередженості у висвітленні того чи того питання. А це, своєю чергою, дасть змогу аудиторії самій зробити певні висновки, ґрунтуючись на всебічній інформації.
4. Стандарт відокремлення фактів від коментарів і суджень. Згідно із цим стандартом у повідомленнях засобів масової інформації потрібно чітко розділяти виклад фактів і суджень автора.
У «Великому тлумачному словнику сучасної української мови» (укладач В. Т. Бусел), слово «факт» (від лат. factum — зроблене) пояснюється як дійсна, невигадана подія, дійсне явище — те, що сталося, відбулося насправді; реальність, дійсність — те, що об’єктивно існує. Натомість «судження» — це думка про що-небудь, погляд на щось, а також виклад своїх думок, поглядів.
Судження часто містять оцінку події, явища, іншої особи. До оцінних суджень належить критика. Із поняттям «судження» не треба плутати обмову (несправедливе звинувачення, неприйнятні з погляду етики висловлювання про особу, щоб викликати до неї зневагу, недовір’я) і наклеп (поширення неправдивих відомостей, брехні, для того щоб зганьбити, знеславити когось).
Відповідно до ст. 30-ї Закону України «Про інформацію» «ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оцінних суджень. Оцінними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані… Оцінні судження не підлягають спростованню та доведенню їх правдивості.
<…> Якщо суб’єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на особу, яка таким чином та в такий спосіб висловила думку чи оцінку, може бути покладено обов’язок відшкодувати завдану моральну шкоду».
Узагальнюючи сказане, можемо стверджувати, що факт — первинний, емоційно нейтральний, об’єктивний. Коли факт дійсності відтворюється в медіаповідомленні, ми сприймаємо вже не сам собою факт дійсності, а його матеріалізований (у відео, фото, слові) образ. Спочатку цей образ ми впізнаємо й установлюємо його відповідність реальній події, явищу, зіставляємо з іншими фактами, інтерпретуємо і пов’язуємо всі ці факти в цілісну картину. Врешті-решт робимо самостійні висновки (судження, оцінки). Зрозуміло, що наші оцінні судження, на відміну від фактів, — вторинні, емоційно забарвлені, більшою чи меншою мірою суб’єктивні.
Отже, якщо факти дають відповіді на запитання хто? що? коли? де?, то судження відповідають на запитання а що я про це думаю? яке моє ставлення? як я оцінюю той чи той факт?
Будь-хто має право давати власні оцінки фактам і особам. Наші оцінні судження є вираженням свободи критики — ще однієї демократичної цінності в громадянському суспільстві.
Співвідношення фактів і суджень у конкретному медіаповідомленні залежить від його типу або жанру. Одна справа — це інформаційні повідомлення, де мають бути тільки «голі факти», інша — аналітичні, публіцистичні тексти мас-медіа: у них частка суджень може бути доволі вагомою. Поєднуючи в повідомленні факти й судження, його автор мусить неодмінно подбати про те, щоб аудиторія змогла чітко відділити факти і думки про них. Зрештою, таку вимогу і ставить перед авторами мас-медіа стандарт відокремлення фактів від суджень.
5. Стандарт точності. Ця вимога передбачає перевірку інформації перед її поширенням у ЗМІ. Найчастішою причиною неточностей є авторська недбалість, неуважність, брак часу на перевірку відомостей. Неточна, перекручена інформація може завдати моральної шкоди честі та гідності людини, а також негативно позначитися на авторитеті адресанта (відправника повідомлення).
6. Стандарт повноти. Факти, про які йдеться в повідомленнях, мають бути подані якнайповніше. Звісно, у тому обсязі, наскільки це можливо для автора. Подаючи факти, важливо висвітлити й контекст, у якому вони були. Відбір і висвітлення одних фактів і замовчування інших — неприпустиме.
7. Стандарт зрозумілості. Про ефективність медіаповідомлення варто мовити в тому разі, коли воно зрозуміле для аудиторії. Кожен елемент повідомлення, починаючи із заголовка, має забезпечувати легкість сприймання й адекватність розуміння змісту. Досягти зрозумілості тексту допомагають багато чинників: простота викладу, логічність побудови, точність слововживання, уникнення складної термінології, доцільне вживання іншомовних слів, скорочень тощо.
Створюючи повідомлення для засобів масової комунікації, автори зобов’язані дотримувати таких основних стандартів: 1) достовірність (правдивість); 2) оперативність; 3) баланс думок і поглядів; 4) об’єктивність, відокремлення фактів від коментарів і суджень; 5) точність; 6) повнота; 7) зрозумілість.
Водночас, критично оцінюючи медіатекст, реципієнти встановлюють відповідність поданої в ньому інформації зазначеним стандартам. Тому розглянемо їх докладніше.
1. Стандарт достовірності інформації. Цей базовий стандарт вимагає подавати лише правдиву, перевірену інформацію, тобто інформацію, яка відповідає дійсності (реальним фактам, подіям, явищам).
Адже лише достовірна інформація заслуговує на довіру аудиторії. Довіру викликає інформація, що має посилання на першоджерело, до прикладу, на очевидця, учасника події, про яку йдеться в повідомленні. Якщо інформація надходить не з першоджерела, то важливо все-таки встановити її первинне походження, аби переконатися в тім, що інформація не перекручена. Варто пам’ятати: що частіше інформацію передаватимуть різні медіа, то зростатиме ймовірність зниження її достовірності через «обростання» коментарями, оцінками, новими деталями.
Крім того, достовірність інформації можна перевірити звернувшись до альтернативних джерел. Ідеальним варіантом у цьому разі фахівці вважають три незалежні джерела.
Часто неперевірена інформація потрапляє в ЗМІ із блогів і соціальних мереж. Тому не варто поспішати робити висновки на підставі інформації (щонайперше новинної, сенсаційної, резонансної, провокаційно-емоційної), яку взято із цих ресурсів. Тут потрібно виявити витримку й дочекатися повідомлень (підтверджень або спростувань), що надходять з офіційних джерел. Особливо слушна ця порада сьогодні, коли в мас-медіа, зокрема в інтернет-середовищі, значного поширення в умовах інформаційного протистояння набуло таке явище, як «фейкова» інформація.
Отже, стандарт достовірності вимагає від автора медіаповідомлення ретельно перевіряти вміщену в ньому інформацію, спираючись на авторитетні джерела і беручи на себе відповідальність за правдивість відомостей.
Згідно зі статтею 302-ою Цивільного кодексу України, особа, яка поширює інформацію, зобов’язана переконатися в її достовірності. Подання недостовірної інформації підлягає спростуванню. І хоча українське законодавство дозволяє авторам мас-медіа не розкривати джерела інформації, однак це радше має бути винятком, а не правилом.
2. Стандарт оперативності. Він ґрунтується на тому, що громадяни мають право на одержання через ЗМІ оперативної інформації. Це означає своєчасність оприлюднення повідомлень. Запізніла, несвоєчасна подача медіаповідомлень знижує актуальність інформації, а отже, і її суспільну значущість. Принципового значення стандарт оперативності набуває в поданні новин. Однак і тут у гонитві за сенсаційним матеріалом автори новинних повідомлень у жодному разі не можуть ігнорувати вимогу перевіряти інформацію, за винятком відомостей з офіційних джерел (органів державної влади, органів місцевого самоврядування). Затримка (поширення) інформації матиме значно менші наслідки, ніж її недостовірність.
3. Стандарт балансу думок і поглядів. Коротко суть цього стандарту зводиться до вимоги подавати в матеріалі всі основні думки й наводити різні погляди (позиції) щодо висвітлюваної проблеми, а не нав’язувати аудиторії якийсь один (часто суто авторський) погляд. Обов’язково потрібно ознайомити аудиторію із позицією того, хто став об’єктом критики. До того ж варто подавати в матеріалі й оцінки незалежних експертів. У такий спосіб буде досягнуто об’єктивності й неупередженості у висвітленні того чи того питання. А це, своєю чергою, дасть змогу аудиторії самій зробити певні висновки, ґрунтуючись на всебічній інформації.
4. Стандарт відокремлення фактів від коментарів і суджень. Згідно із цим стандартом у повідомленнях засобів масової інформації потрібно чітко розділяти виклад фактів і суджень автора.
У «Великому тлумачному словнику сучасної української мови» (укладач В. Т. Бусел), слово «факт» (від лат. factum — зроблене) пояснюється як дійсна, невигадана подія, дійсне явище — те, що сталося, відбулося насправді; реальність, дійсність — те, що об’єктивно існує. Натомість «судження» — це думка про що-небудь, погляд на щось, а також виклад своїх думок, поглядів.
Судження часто містять оцінку події, явища, іншої особи. До оцінних суджень належить критика. Із поняттям «судження» не треба плутати обмову (несправедливе звинувачення, неприйнятні з погляду етики висловлювання про особу, щоб викликати до неї зневагу, недовір’я) і наклеп (поширення неправдивих відомостей, брехні, для того щоб зганьбити, знеславити когось).
Відповідно до ст. 30-ї Закону України «Про інформацію» «ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оцінних суджень. Оцінними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані… Оцінні судження не підлягають спростованню та доведенню їх правдивості.
<…> Якщо суб’єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на особу, яка таким чином та в такий спосіб висловила думку чи оцінку, може бути покладено обов’язок відшкодувати завдану моральну шкоду».
Узагальнюючи сказане, можемо стверджувати, що факт — первинний, емоційно нейтральний, об’єктивний. Коли факт дійсності відтворюється в медіаповідомленні, ми сприймаємо вже не сам собою факт дійсності, а його матеріалізований (у відео, фото, слові) образ. Спочатку цей образ ми впізнаємо й установлюємо його відповідність реальній події, явищу, зіставляємо з іншими фактами, інтерпретуємо і пов’язуємо всі ці факти в цілісну картину. Врешті-решт робимо самостійні висновки (судження, оцінки). Зрозуміло, що наші оцінні судження, на відміну від фактів, — вторинні, емоційно забарвлені, більшою чи меншою мірою суб’єктивні.
Отже, якщо факти дають відповіді на запитання хто? що? коли? де?, то судження відповідають на запитання а що я про це думаю? яке моє ставлення? як я оцінюю той чи той факт?
Будь-хто має право давати власні оцінки фактам і особам. Наші оцінні судження є вираженням свободи критики — ще однієї демократичної цінності в громадянському суспільстві.
Співвідношення фактів і суджень у конкретному медіаповідомленні залежить від його типу або жанру. Одна справа — це інформаційні повідомлення, де мають бути тільки «голі факти», інша — аналітичні, публіцистичні тексти мас-медіа: у них частка суджень може бути доволі вагомою. Поєднуючи в повідомленні факти й судження, його автор мусить неодмінно подбати про те, щоб аудиторія змогла чітко відділити факти і думки про них. Зрештою, таку вимогу і ставить перед авторами мас-медіа стандарт відокремлення фактів від суджень.
5. Стандарт точності. Ця вимога передбачає перевірку інформації перед її поширенням у ЗМІ. Найчастішою причиною неточностей є авторська недбалість, неуважність, брак часу на перевірку відомостей. Неточна, перекручена інформація може завдати моральної шкоди честі та гідності людини, а також негативно позначитися на авторитеті адресанта (відправника повідомлення).
6. Стандарт повноти. Факти, про які йдеться в повідомленнях, мають бути подані якнайповніше. Звісно, у тому обсязі, наскільки це можливо для автора. Подаючи факти, важливо висвітлити й контекст, у якому вони були. Відбір і висвітлення одних фактів і замовчування інших — неприпустиме.
7. Стандарт зрозумілості. Про ефективність медіаповідомлення варто мовити в тому разі, коли воно зрозуміле для аудиторії. Кожен елемент повідомлення, починаючи із заголовка, має забезпечувати легкість сприймання й адекватність розуміння змісту. Досягти зрозумілості тексту допомагають багато чинників: простота викладу, логічність побудови, точність слововживання, уникнення складної термінології, доцільне вживання іншомовних слів, скорочень тощо.
П’ять ключових принципів медіаграмотності (візуалізація)
Світ медіа постійно змінюється, однак критичне сприйняття медіамеседжів, як і раніше, є необхідною навичкою сучасної людини. Ці п’ять принципів, які були сформульовані ще 1987 року, сьогодні лишаються актуальними.
Принципи медіаграмотності вперше були сформульовані Асоціацією вчителів м. Онтаріо у 1987 році, й включені Міністерством освіти Канади у Media Literacy Resource Guide (1989). З того часу ці принципи лишаються фундаментальними для системи медіаосвіти.
Принципи медіаграмотності вперше були сформульовані Асоціацією вчителів м. Онтаріо у 1987 році, й включені Міністерством освіти Канади у Media Literacy Resource Guide (1989). З того часу ці принципи лишаються фундаментальними для системи медіаосвіти.
