Заклад загальної середньої освіти: середня загальноосвітня школа I-III ступенів – дошкільний навчальний заклад села Бондурі Гайсинської міської ради

Завдання до теми:
1) Прочитай текст нижче, або за підручником (параграф 20).
2) Переглянь відеоматеріали до теми (наведені нижче з YouTube).
3) Щоб отримати оцінку за урок виконай письмово завдання 14 – в кінці тексту (надсилай фото-звіт у Viber або Telegram). 

Після розпаду СРСР та проголошення незалежності України перед українським народом постали такі завдання:

• розбудова власної суверенної держави;
• ліквідація тоталітарних політичних структур і розбудова правової демократичної держави;
• перетворення централізованої державної економіки на багатоукладну, ринкову, орієнтовану на соціальні потреби людей;
• національне відродження, оздоровлення міжнаціональних відносин;
• встановлення рівноправних зв’язків з іншими державами.

Ключовим завданням перших років державотворчого процесу стало формування трьох основних гілок влади — законодавчої, виконавчої та судової, створення української армії та інших силових структур. Поряд із цим необхідно було створити управлінські структури на місцях, налагодити ефективну взаємодію місцевої та центральної влади.
Особливості державотворчого процесу в Україні:

• становлення й утвердження незалежної держави відбувалося одночасно із завершенням процесів формування української політичної нації та національної самосвідомості;
• тяжке соціально-економічне становище призвело до розчарування частини населення в ідеї суверенності, чим прагнули скористатися явні й приховані противники незалежності.

Єдиним законодавчим органом влади в Україні була визнана Верховна Рада УРСР, яка стала Верховною Радою України. Її склад у кількості 450 осіб було обрано в 1990 р. Депутатську більшість становили члени розпущеної в 1991 р. КПУ. Усе це негативно відбивалося на державотворчому процесі.
Після обрання Л. Кравчука Президентом України Верховну Раду України очолив Іван Плющ.
Державотворчий процес — процес формування й становлення основних інститутів влади, їх конституційне оформлення, визначення національних інтересів.
ЦІКАВІ ФАКТИ
Із 2000 р. було запроваджено нову систему відліку скликань. Так, Верховну Раду України XII скликання (1990—1994 рр.) почали вважати Верховною Радою І скликання. Також на будівлі Верховної Ради було замінено радянську символіку на національну.

Із перших днів незалежності Верховна Рада розгорнула активну законотворчу роботу. Було ухвалено майже 400 законів та понад 1,1 тис. різних постанов і рішень.
Однак велика кількість прийнятих парламентом законів не мала прямої дії, а вимагала додаткових роз’яснень, тлумачень, так званих підзаконних актів, опрацювання яких затримувалося на невизначений термін.
Також значна частина рішень Верховної Ради мала популістський характер і не могла бути реалізована через відсутність коштів.
Ефективній діяльності Верховної Ради України заважали гостре політичне протистояння, відсутність злагодженої роботи законодавчої і виконавчої влади.

ДОКУМЕНТИ РОЗПОВІДАЮТЬ
Із Закону УРСР «Про Президента Української РСР» (5 липня 1991 р.)
Стаття 1. Відповідно до Конституції Української РСР Президент Української Радянської Соціалістичної Республіки є найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади…
Стаття 2. Президентом Української РСР може бути громадянин Української РСР не молодший тридцяти п’яти років на день виборів. Одна й та ж особа не може бути Президентом Української РСР більше двох строків підряд…
Стаття 4. Президент Української РСР вступає на посаду з моменту прийняття присяги. При вступі на посаду Президент Української РСР приносить присягу.
Вступає на посаду Президент Української РСР (уже відповідно до Конституції) не пізніше як у тридцятиденний строк після офіційного оголошення результатів виборів, здійснює складання присяги на засіданні Верховної Ради України.
Приведення Президента до присяги здійснює Голова Конституційного Суду.
Стаття 6. Президент Української РСР здійснює свої повноваження, спираючись на Кабінет Міністрів Української РСР, може створювати необхідні управлінські і консультативні структури.
1. Які повноваження мав перший Президент України? 2. Із якою метою було запроваджено цю посаду?

Тризуб і синьо-жовтий прапор на будівлі Верховної Ради України
Усе помітнішим стало втручання в розв’язання конкретних економічних проблем Президента України Л. Кравчука. У цей період він прагнув перебрати на себе всю повноту виконавчої влади, зокрема безпосереднє керівництво діями Кабінету Міністрів. Це викликало перший конфлікт між Президентом і Прем’єр-міністром. У вересні 1993 р. уряд Л. Кучми пішов у відставку. Усю повноту виконавчої влади за рішенням Верховної Ради взяв на себе Президент України Л. Кравчук, а виконувачем обов’язків Прем’єр-міністра було призначено народного депутата Ю. Звягільського.

Однією з ключових складових державотворчого процесу є створення й розбудова збройних сил.
Уже 24 серпня 1991 р. парламент прийняв постанову «Про військові формування в Україні», за якою всі війська, дислоковані на українській території, підпорядковувалися Верховній Раді.
Також було створено Міністерство оборони України (першим міністром оборони став генерал-полковник К. Мороз) та затверджено в жовтні 1991 р. Концепцію оборони й розбудови Збройних Сил України. У її основу було покладено принцип розумної достатності щодо структури, кількості та озброєння війська.
Концепція проголошувала прагнення України стати нейтральною, без’ядерною, позаблоковою державою і забезпечення виконання цих завдань шляхом створення власних Збройних Сил. Загальний кількісний склад армії визначався в межах 400—420 тис. осіб.
Референдум 1 грудня 1991 р. прискорив процес створення армії. Уже 6 грудня було прийнято Закон «Про Збройні Сили України». У військових частинах розпочалося добровільне прийняття присяги на вірність народу України.
19 жовтня 1993 р. Верховна Рада прийняла Воєнну доктрину України. Вона базувалася на тому, що Україна не вважає своїм потенційним противником жодну державу. Свою військову безпеку Україна розглядала як стан військової захищеності національних інтересів на випадок потенційної або реальної військової загрози.

ДОКУМЕНТИ РОЗПОВІДАЮТЬ
Із Воєнної доктрини України (1993 р.)
Стратегічним завданням України в галузі оборони є захист її державного суверенітету і політичної незалежності, збереження територіальної цілісності та недоторканності кордонів.
Проголошуючи свою воєнну доктрину, яка має оборонний характер, Україна виходить з того, що вона не є потенційним противником жодної конкретної держави.
1. Воєнно-політичні аспекти.
1.1. Воєнно-політичні цілі України та міжнародні пріоритети в галузі забезпечення національної безпеки. Головною метою воєнної політики України є гарантування національної безпеки України від зовнішньої воєнної загрози, відвернення війни, підтримання міжнародного миру і безпеки.
Україна будує свої відносини з іншими державами на основі принципів рівноправності, взаємоповаги, взаємовигоди, невтручання у внутрішні справи та інших загальновизнаних принципів і норм міжнародного права…
Здійснюючи свій зовнішньополітичний і воєнно-політичний курс згідно з національними інтересами, Україна:

• не висуває територіальних претензій до інших держав і не визнає жодних територіальних претензій до себе;
• суворо дотримується принципу недоторканності існуючих державних кордонів;
• поважає державний суверенітет та політичну незалежність інших держав…

Спираючись на документ, охарактеризуйте основні принципи Воєнної доктрини України.

Модель СКР-112 — першого корабля ВМС України — у музеї флоту в Балаклаві (Крим). 2009 р.

Флагман ВМС України — фрегат «Гетьман Сагайдачний»
Становлення української армії відбувалося в складних умовах. Військові структури СНД, а саме об’єднане командування, прагнули зберегти контроль над українською армією. Відчувався дисбаланс у розміщенні військових підрозділів та їхньому оснащенні. Особливо ускладнювали ситуацію становище з ядерним потенціалом України й доля Чорноморського флоту, який став об’єктом суперечки між Україною та Росією.
Щоб забезпечити перехід від Збройних Сил СРСР до Збройних Сил України, було створено Національну гвардію України, яка проіснувала до 1999 р. У 2014 р. її було відновлено.
Найскладнішою проблемою стало створення Військово-Морських Сил (ВМС) України на базі радянського Чорноморського флоту.
Після розпаду СРСР та проголошення незалежності України радянський Чорноморський флот перейшов під контроль України. Проте, використавши сепаратистські рухи в Криму, частина офіцерів флоту, підтримана Російською Федерацією, вчинила бунт проти української влади.
Продовження відверто антиукраїнських акцій, підтримуваних найвищими законодавчими органами Росії і Верховною Радою Криму, загострило ситуацію. У відповідь на антиукраїнські виступи українські моряки Чорноморського флоту вирішили демонстративно перевести сторожовий корабель СКР-112 із Севастополя до Одеси. На кораблі, яким командував капітан-лейтенант С. Настенко, підняли український прапор. Це був перший бойовий корабель нового українського флоту. На його перехоплення було кинуто кораблі й літаки, команди яких дотримувалися проросійської позиції. На допомогу сторожовику прийшли кораблі прикордонної охорони України. Переслідувачі не наважилися на морський бій, і СКР-112 прибув до Одеси. Більшість команд кораблів Чорноморського флоту була згодна стати під український прапор. Ця подія прискорила розв’язання ситуації з розподілом флоту.

З вересня 1993 р. між Україною та Росією було укладені чотири угоди, які увійшли в історію під назвою Масандрівські угоди. Згідно із цими угодами було врегульовано питання вивезення та утилізації ядерної зброї з України. В обмін Україна отримувала ядерне паливо для електростанцій.
Щодо Чорноморського флоту було досягнуто угоду: «Доручити державним делегаціям Російської Федерації та України в місячний термін опрацювати всі питання, пов’язані з розробкою Угоди, відповідно до якої весь Чорноморський флот з усією його інфраструктурою в Криму використовується Росією й отримує російську символіку в тому розумінні, що російська сторона буде здійснювати відповідні розрахунки за ту половину Чорноморського флоту, у тому числі й інфраструктуру, що за попередніми домовленостями мала б відійти Україні».
23 липня 1992 р. в Дагомисі (м. Сочі, Росія) відбулася зустріч делегацій України й Росії, що закінчилася підписанням угоди. Сторони підтвердили важливість переговорів щодо створення на Чорному морі Чорноморського флоту Військово-морського флоту (ВМФ) Російської Федерації і ВМС України. Згідно з досягнутими домовленостями протягом перехідного періоду передбачалося спільне користування наявною системою базування й матеріально-технічного забезпечення. До закінчення переговорів сторони домовилися не робити ніяких односторонніх кроків.
За результатом зустрічі 3 серпня 1992 р. президентів України Л. Кравчука та Росії Б. Єльцина в Ялті було підписано Угоду між Україною та Російською Федерацією про принципи формування ВМС України і ВМФ Росії на базі Чорноморського флоту колишнього СРСР. За цією угодою Чорноморський флот мав бути поділений навпіл. Однак, використавши період міждержавних переговорів, Росія поставила флот під свій повний контроль. Російські солдати також відмовлялися залишати Севастополь.
Після переговорів 9 червня 1995 р. новий Президент України Л. Кучма та Б. Єльцин вирішили поділити флот таким чином: 18,3 % кораблів мали перейти до України, а 81,7 % — до Росії. Військово-морські бази в Ізмаїлі, Одесі, Очакові, Керчі, Донузлаві та Балаклаві та ще десять баз морської авіації перейшли під контроль ВМС України. За домовленістю між Україною та Росією Чорноморський флот на території України міг мати 338 кораблів. Кількість особового складу не могла перевищувати 25 тис. осіб. До того ж до складу флоту могли входити 22 військові літаки. У російському використанні залишилося 16 командних пунктів (із 80), 11 об’єктів зв’язку (із 39), п’ять об’єктів забезпечення ракетно-артилерійською та мінно-торпедною зброєю.
Хоча у прийнятій 1996 р. Конституції України заборонялося базування на території держави будь-яких іноземних військових формувань (стаття 17), у 1997 р. було погоджено термін перебування флоту Російської Федерації в Севастополі до 2017 р. 28 травня 1997 р. було підписано Угоду між Україною і Російською Федерацією про параметри поділу Чорноморського флоту терміном дії на 20 років. Однак із часом стало зрозуміло, що базування іноземного військового флоту на території України є однією із головних загроз безпеці України. Чорноморський флот Російської Федерації перетворився на головний дестабілізуючий чинник ситуації в Севастополі й Криму та українсько-російських відносин загалом.

Важливе значення для розбудови демократичної держави, втілення в життя верховенства права мало проведення судово-правової реформи, покликаної забезпечити створення сильної, незалежної судової влади.
Парламент України мав намір побудувати принципово нову систему судової влади. У липні 1992 р. було обговорено напрями судово-правової реформи, визначено компетенцію Міністерства юстиції, прокуратури, адвокатури.
Судову владу виводили за межі повноважень Президента. Обрання суддів Верховного Суду України, суддів обласних і Київського міського суду, призначення арбітрів Вищого арбітражного суду, арбітражних суддів областей і м. Києва здійснювала Верховна Рада України.
Однак формування судової влади відбувалося досить повільно. Упродовж 1992—1996 рр. парламент так і не ухвалив концепцію судово-правової реформи, не був сформований і Конституційний Суд України, хоча закон про його доцільність було прийнято ще в червні 1992 р.
Виникла потреба в перегляді та підготовці нових кодексів України: Цивільного, Трудового, Адміністративного та інших. Однак парламент через розбіжність у концептуальних підходах у цьому питанні та надмірну політизацію виявився неспроможним їх прийняти.
Важливим заходом у захисті інтересів незалежної держави стало створення 20 вересня 1991 р. правоохоронного органу — Служби національної безпеки України (згодом — Служба безпеки України, СБУ).
У своїй роботі СБУ керується конституційними нормами та Законом «Про оперативно-розшукову діяльність». Вона підпорядкована Президенту України й підконтрольна Верховній Раді. СБУ позапартійна, дотримується лише вимог законів України.
На початку 1990-х рр. було прийнято ряд законів, що поклали початок формуванню правоохоронних органів: прокуратури, міліції, Служби безпеки, нотаріату, адвокатури, митної служби, податкової служби тощо.

Важливим елементом незалежної держави є формування інституту громадянства. 8 жовтня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про громадянство України», що визначав громадянство як невід’ємне право людини, якого ніхто не може бути позбавлений, як і права змінити громадянство. Громадянство було надано всім, хто проживав на території України, не був громадянином іншої держави і не заперечував проти нього. У країні проголошувалося єдине громадянство, тобто громадянин України не міг бути громадянином іншої держави. Протягом п’яти років усі, хто бажав отримати українське громадянство, мали поставити відповідний штамп у паспорті. Із 1997 р. почався обмін радянських паспортів на українські.
Поряд із цим декларувалися всі права національних меншин, що зазначено в Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 р.
Жодна держава не може існувати без чітко визначених кордонів. 7 листопада 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про державний кордон України», який проголошував недоторканність кордонів, визначав порядок їх охорони та правила переходу. Були створені Прикордонні війська України.
Державні кордони України проходили відповідно до адміністративних меж УРСР у складі СРСР. Ділянки колишнього західного кордону СРСР із Румунією, Угорщиною, Чехословаччиною (згодом Словаччиною), Польщею стали кордоном України. 11 грудня 1991 р. для гарантування економічної безпеки держави Президент підписав Указ «Про утворення Державного митного комітету України».
Проте розв’язання проблеми кордонів розтягнулося на тривалий час. Із Росією це питання так і залишилося неврегульованим. З усіма іншими сусідами України суперечливі питання були розв’язані.

Важливим елементом державного будівництва стало створення вертикалі виконавчої влади на місцях. 5 березня 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про представників Президента України».
Відповідно до нього в областях, районах та містах центрального підпорядкування — Києві та Севастополі — на базі виконкомів обласних рад формувалися нові органи влади — місцеві адміністрації. їх очолювали представники Президента, яких він призначав особисто.
Це посилило виконавчу владу, дозволило центру активніше контролювати процеси в регіонах. Водночас в окремих місцях виникли серйозні суперечності між призначеними представниками Президента й головами обласних рад. Це було пов’язано з невизначеністю їхнього статусу. У березні 1993 р. Верховна Рада України визнала, що вищою посадовою особою в регіоні є голова обласної або районної ради. Однак реально більше влади мав представник Президента. Урешті-решт під тиском місцевих рад та більшості Верховної Ради України інститут представників Президента в 1994 р. було ліквідовано. Натомість, відповідно до нового законодавства, функції виконавчої влади в областях, містах, районах переходили до виконкомів рад. Виконкомами та радами відповідних рівнів керували їхні голови, яких обирали всенародним прямим голосуванням.
Не в усіх випадках це дало позитивні результати. Крім того, головною проблемою місцевої влади стали мізерні місцеві бюджети, які повністю залежали від надходжень із державного бюджету.

На початку 1990-х рр. одразу в декількох регіонах України виникли рухи, які пропагували ідею створення автономних або навіть самостійних територіально-політичних одиниць. Як правило, вони мали маргінальний характер і підживлювалися зацікавленими зовнішніми силами.
Так, у Закарпатті угорська громада вимагала гарантій культурно-національних прав і навіть у 1992 р. надіслала до Верховної Ради України проект автономії Закарпаття. Утім, після ухвалення законів про права національних меншин і підписання між Україною та Угорщиною Договору про основи добросусідства та співробітництва 1993 р. автономістські настрої в цьому регіоні згасли. Натомість на перший план у краї вийшла «русинська проблема». У лютому 1990 р. було створено культурно-освітнє Товариство підкарпатських русинів. Воно виступало за культурне відродження русинів (в Україні русинів офіційно визнають субетносом українського народу, але заперечують, що це окрема нація). Товариство домоглося, щоб під час референдуму 1 грудня 1991 р. в Закарпатті було внесено додаткове запитання про надання краю статусу самоврядної території. «За» висловилося 78 % учасників голосування. Проте це волевиявлення населення області не підтримали в Києві. Законопроект про надання краю самоврядного статусу не знайшов підтримки у Верховній Раді України. У 1993 р. Товариство ініціювало створення Тимчасового уряду Підкарпатської Русі на чолі з професором І. Туряницею. Він виступав за визнання русинів окремою нацією і перетворення Закарпаття на самостійну нейтральну державу. «Уряд» користувався підтримкою русинських організацій США й Канади. Проте коли ця підтримка припинилася, згас і рух. «Уряд» саморозпустився у 2001 р.

Русини Закарпаття (м. Мукачеве)
У 1990 р. в Галичині була створена «Галицька Асамблея», яка до моменту розпаду СРСР пропагувала ідею федеративності України. У 1992 р. «Галицька Асамблея» припинила існування, а її лідер В. Чорновіл визнав за необхідне розбудову унітарної України.
У 1990 р. після проголошення Декларації про державний суверенітет України на Донбасі виник рух за самостійне входження області до складу СРСР. Також комуністи висунули ідею відновлення Донецько-Криворізької республіки, що була проголошена більшовиками в 1918 р. Із серпня 1991 р. в краї набули популярності гасла про економічну автономію регіону і надання особливого статусу російській мові. У березні 1994 р. навіть було проведено референдум щодо визнання російської мови державною і перетворення України на федерацію. «За» висловилося понад 80 % учасників референдуму. На цьому справа й закінчилася. Проте цими настроями вміло скористався Л. Кучма для приходу до влади, а згодом — регіональні олігархічні групи.
Ще одним центром сепаратистського руху проросійські сили намагалися зробити Одесу. Вони виступали за створення з областей півдня і сходу України «Новоросії». Жителі міста залишилися байдужими до цієї ідеї.
Найбільш небезпечні для територіальної цілісності України події розгорнулися в Криму в 1991—1994 рр. Тісно пов’язаний з економікою колишнього Союзу, півострів був «всесоюзною здравницею». Тут розміщувалися важливі військові об’єкти. Міцні позиції в політичному житті Криму зберігали комуністи. Російськомовне і російське населення на той час становило 67 %. Із кінця 1980-х рр. до Криму почали масово прибувати кримські татари, що загострило етнічні й соціальні проблеми.
На початку 1990-х рр. над півостровом установили контроль декілька кримінальних угруповань. До цього всього додалося втручання Росії і суперечка за розподіл Чорноморського флоту.
На початку 1992 р. в Криму спалахнула боротьба за владу між колишньою партійною номенклатурою на чолі з М. Багровим (голова Верховної Ради Криму) та блоком російських націоналістів, місцевої інтелігенції, військових пенсіонерів, бізнесменів, що були тісно пов’язані з Росією. Обидві групи вкрай загострили відносини з Києвом і лякали кримське населення «українським націоналізмом» і татарською загрозою. У свою чергу, татари створили кримськотатарський національний рух на чолі з Р. Чубаровим та представницький орган — Меджліс кримськотатарського народу, який очолив М. Джемілєв.
Навесні 1992 р. між Верховними Радами Криму та України розпочалася «війна законів», кульмінацією якої стало ухвалення Верховною Радою Криму Конституції, у якій ішлося про право Республіки Крим на самостійну зовнішню політику, на власні правоохоронні органи та володіння всіма ресурсами на її території. При цьому республіка нібито залишалася у складі України, але відносини з нею мали регулювати спеціальні угоди. Остаточно нову Конституцію мав схвалити референдум.
У цей же час уряд Російської Федерації ухвалив постанову, у якій Акт передачі Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР визнавався неконституційним, а Севастополь проголошувався російським містом.
У відповідь Верховна Рада України заявила про антиконституційність цих дій. У результаті переговорів удалося накласти мораторій на референдум і дещо підправити Конституцію Криму. Це не завадило Верховній Раді Криму затвердити прапор автономії, дизайн якого нагадував російський. У вересні 1993 р. було запроваджено посаду президента Криму. Ним став лідер блоку «Росія» Юрій Мешков. У квітні 1994 р. було проведено вибори і до парламенту Криму, де перемогу також здобули прихильники Росії. Під час виборів під виглядом опитування було проведено референдум і відновлено перший варіант Конституції. Ю. Мешков підпорядкував собі силові відомства Криму, створив президентську гвардію, намагався запровадити російський рубль як кримську валюту, призначив прем’єр-міністром росіянина Є. Сабурова, запровадив московський час.
У відповідь Київ надіслав на півострів підрозділи Національної гвардії; було створено паралельні, підпорядковані Києву силові відомства. Верховна Рада України вимагала узгодження законодавства півострова з українським. Саме в цей момент ситуація в Криму почала розвиватися на користь Києва. Через невиконання своїх обіцянок президент Ю. Мешков стрімко втрачав популярність. Спалахнув конфлікт між ним і парламентом, який Ю. Мешков намагався розпустити. Відбувся розкол у блоку «Росія». Також російське керівництво на чолі з Б. Єльциним чітко заявило, що не має територіальних претензій до України. Крім того, Ю. Мєшков повністю ігнорував інтереси кримськотатарського й українського населення півострова. За цих обставин поміркована частина кримських політиків пішла на переговори з Києвом. Вона підтримала Л. Кучму під час виборів Президента України. У вересні Верховна Рада Криму скасувала посаду президента, а виконавча влада в Криму була передана голові уряду А. Франчуку. Уже на початку 1995 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Автономну Республіку Крим», а Ю. Мешков утік до Москви.

У XIX ст. українці, які не мали власного гімну, співали «Многая літа», пісні й вірші «Дай, Боже, в добрий час», «Мир вам, браття, всім приносим», «Заповіт» Т. Шевченка, молитву «Боже, Великий Єдиний» та інші твори. У 1863 р. у львівському часописі «Мета» було надруковано вірш П. Чубинського «Ще не вмерла України…». Того ж року композитор М. Вербицький написав до нього музику. Пісня швидко поширилася на українських землях і за кордоном, а в 1917 р. була офіційно визнана гімном української держави.
Улітку 1995 р. Києву вдалося ще більше підпорядкувати автономію, скориставшись кривавим конфліктом між кримськими татарами та кримінальними угрупованнями півострова. Завдяки рішучому втручанню центральних силових відомств ситуацію вдалося стабілізувати.
Після прийняття в 1996 р. Конституції України було остаточно закріплено територіальний характер автономії і придушено сепаратистський рух. Проте конфлікти щодо Криму між Україною і Росією, між владою Криму і кримськими татарами виникали не раз.

Після проголошення в 1991 р. незалежності України постала нагальна потреба у власних державних атрибутах і символіці. До прийняття нових державних символів в органах влади, установах та організаціях діяла символіка Української РСР.
Утвердження нової символіки відбувалося за умов гострої політичної боротьби. Події в країні, стрімке розширення її міжнародних відносин зумовили запровадження нових символів ще до відповідних рішень Верховної Ради України. Уже 4 вересня 1991 р. над її будівлею замайорів національний синьо-жовтий прапор.
28 січня 1992 р. Верховна Рада України затвердила Державний Прапор — стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.
19 лютого 1992 р. Верховна Рада України визнала тризуб малим Державним Гербом України. Ескіз великого Державного герба розроблено, однак досі не затверджено.
15 січня 1992 р. Верховна Рада України затвердила Державним Гімном України музику на вірш «Ще не вмерла України…», а 6 березня 2003 р. було прийнято Закон «Про Державний Гімн України». Згідно зі статтею 1 цього Закону, Державним Гімном України є національний гімн на музику М. Вербицького зі словами першого куплета та приспіву твору П. Чубинського з незначними змінами.

• Після розпаду СРСР і проголошення незалежності України перед українським народом постали нові завдання й насамперед — розбудова власної суверенної держави. Перші кроки на цьому шляху засвідчили серйозність намірів українського народу відродити власну державу. Проте цей шлях виявився нелегким.
• Упродовж 1990—1993 рр. в Україні було закладено лише основу для формування та діяльності державно-правових інститутів, реалізації прав і свобод громадян, гарантування оборони й безпеки держави, існування окремих інститутів громадянського суспільства.
• Водночас Верховна Рада виявилася неспроможною завершити процес прийняття нової Конституції України, що не давало можливості провести комплексну реформу державної влади. Створені та реформовані структури не встигали вирішувати нагальні проблеми, відставали від життєвих потреб суспільства.
• Об’єктивні та суб’єктивні причини зумовили різке зниження виробництва, падіння життєвого рівня населення, призвели до соціального протесту.
• Державотворчий процес у перші роки незалежної України не давав бажаного результату. Однак незаперечним є те, що він поступово набував демократичних рис, створював підґрунтя для майбутніх реформ.

1. Що таке державотворчий процес?
2. Яку дату можна вважати відправною в цьому процесі?
3. Хто став першим Президентом України? Які головні повноваження мав Президент України в 1991—1996 рр.?
4. Коли працювала перша Верховна Рада незалежної України?
5. Яка дата вважається початком створення Збройних Сил України?
6. Із якими державами межує Україна?
7. Коли було запроваджено громадянство України?
8. Який судовий орган не вдалося сформувати в перші роки незалежності, незважаючи на прийняття рішення про його створення?
9. Сепаратистський рух у якому регіоні України був найбільш небезпечним у період її становлення?
10. Які атрибути державності були запроваджені Верховною Радою після проголошення незалежності України?
11. Як відбувався процес утворення українських владних структур? У чому полягали його особливості?
12. Які зміни на початку розбудови незалежної України відбулися в судовій владі та правоохоронних органах?
13. Чим був зумовлений сплеск сепаратистських рухів в Україні на початку 1990-х рр.?
14. Сформулюйте основні здобутки й прорахунки державотворчого процесу першої половини 1990-х рр.