Завдання до теми:
1. Політика польських правлячих кіл щодо українських земель.
Після поразки визвольних змагань західноукраїнські землі опинились у складі Польщі, Румунії та Чехословаччини. До польської окупації потрапили землі Східної Галичини, Західної Волині, Полісся, Холмщини, Підляшшя, на яких, за переписом 1931 р., проживало 5,6 млн українського населення. Польський уряд, маючи на меті повну колонізацію загарбаних українських земель, залежно від внутрішніх та зовнішніх обставин коригував свій курс щодо українства.
У 1919—1923 рр. польське керівництво намагалося в очах світової громадськості довести свої права на українській землі, а також те, що Польща нібито забезпечує всі права національних меншин. Польська конституція 1921 р. гарантувала права українців на рідну мову на побутовому рівні і в навчанні в початкових школах. Крім цього, закон від 26 березня 1922 р. надав самоврядування Східній Галичині (трьом воєводствам — Львівському, Станіславському, Тернопільському). Проте 14 березня 1923 р. Рада послів Англії, Франції, Італії та Японії визнала Східну Галичину частиною Польщі, і всі ці права залишилися на папері. У цей період українське населення також намагалося відстояти свої права, вдаючись до акцій протесту, збройних виступів, бойкоту перепису 1921 р., виборів 1922 р. до сейму. Однак на той час в існуванні української державності ніхто в Європі не був зацікавлений.
У 1923—1926 рр. польські правлячі кола наполегливо проводили політику, спрямовану на асиміляцію поневолених народів. Для здійснення цієї мети уряд Польщі щодо корінних польських земль (названі Польща «А») і територій переважно із західноукраїнських та західнобілоруських земель (названі Польща «Б», або «східні креси») проводив різну політику. До Польщі «Б» застосовували політику штучного стримування соціально-економічного розвитку й повного скасування поступок національним меншинам. На цих землях стримували проведення аграрної реформи. Згідно з таємним циркуляром, українському селянству було дозволено передавати не більше ніж 5 % поміщицьких земель, які підлягали парцеляції — поділу на дрібні ділянки, що продавалися.
Асиміляція (від латин. assimilatio — уподібнення) — процес злиття одного народу з іншим із втратою одним із них своєї мови, культури, релігії, звичаїв, національної самосвідомості. Може бути як природною, так і насильницькою.
Польща «А» — територія етнічно польських земель у Другій Речі Посполитій.
Польща «Б» — території Другої Речі Посполитої, заселені етнічними меншинами (західноукраїнські та західнобілоруські землі).
Акт на право власності на землю, яку виділяли «осадникам». 1922 р.
31 липня 1924 р. був прийнятий закон, за яким польську мову було проголошено державною. Почалося закриття українських шкіл. Польський уряд намагався витравити самі поняття «Україна», «українець». На українські землі переселялися польські колоністи («осадники»), яким виділяли кращі землі. Наприкінці 1930-х рр. налічувалося 47 тис. осадницьких господарств, які володіли понад 500 тис. гектарів землі. В умовах постійного малоземелля це значно погіршувало становище українського селянства і створювало атмосферу ворожнечі між українцями й поляками. Також це було ще однією причиною для еміграції за океан майже 200 тис. українців.
Політична криза 1926 р. спричинила новий поворот у політиці щодо українців. Третій період (1926—1937 рр.) був пов’язаний із встановленням режиму «санації» на чолі з Ю. Пілсудським. Нова політика передбачала деякі поступки й компроміси у відносинах із національними меншинами, зокрема з українцями. Сутність нового курсу полягала в державній асиміляції національних меншин (зробити їх патріотами польської держави, складовою польської політичної нації) і відмові від національної асиміляції. Важливим елементом нової моделі національної політики стала спроба перетворити Волинь на «колиску польсько-українського порозуміння». Провідником цієї політики став воєвода Волині, колишній заступник міністра внутрішніх справ в уряді С. Петлюри Генрік Юзевський. Було збільшено державні інвестиції на Волині, почалося масове створення двомовних шкіл (утраквістичних), дозволено певну українізацію православної церкви.
Таку політику проводили з метою внести розкол серед українців: між галичанами й волинянами, між прихильниками й противниками порозуміння з Польщею. Вона мала сприяти позитивному іміджу Польщі як держави, що терпимо ставиться до національних меншин, і зробити Польщу привабливою для українства на тлі жорсткої антиукраїнської політики в СРСР у 1930-ті рр. (Голодомор 1932—1933 рр., масові репресії).
У 1935 р. найбільша українська партія УНДО взяла курс на «нормалізацію» польсько-українських відносин. Її лідер В. Мудрий став віце-маршалом польського сейму. Були амністовані в’язні концтабору в Березі-Картузькій (утворений у 1934 р. для політичних в’язнів). Проте в більшості випадків заклики до порозуміння і політичні рішення керівників Польщі наражалися на стійке антиукраїнське ставлення місцевих чиновників, поміщиків, «осадників». Будь-який прояв українського національного життя трактувався як нелояльність до держави, як прояв сепаратизму. До того ж у відповідь на виступи радикальних українців польська сторона здійснила масову акцію «пацифікації» (1930 р.), яка супроводжувалася погромами, побиттям, руйнуванням українських установ. Під час акцій «пацифікації» застосовувався принцип колективної відповідальності українців, яких поляки вважали неблагонадійними.
«Нормалізація» — спроба знайти порозуміння між частиною лідерів українського руху в Польщі та урядовими колами.
Акція «пацифікації» (умиротворення) — репресивні дії польського уряду проти українського населення у Східній Галичині протягом 20 вересня — 30 листопада 1930 р.
«Українське питання» — неврегульованість міжнародним співтовариством права українців на самовизначення.
Приводом до «пацифікації» стала акція саботажу радикально налаштованих українців, наслідком чого були підпали майна польських «осадників». Відповідальність за акцію взяла на себе УВО (ОУН). На першому етапі акцію проводила польська поліція, до якої згодом долучилися й військові підрозділи. їхні дії підтримали воєнізовані організації польських «Стшельців». Акція охопила 30 повітів. Діями поліції були охоплені 325 сіл, армії — 168, було проведено 5195 ревізій у 450 селах. Під час подій було побито 1357 осіб, зґвалтовано 40 жінок, 13 осіб загинуло (із них керівник крайових УВО та ОУН Юліан Головінський); ще 1739 українців, переважно молодь, було заарештовано. Ліквідовано й заборонено «Пласт», закрито українські гімназії в Тернополі, Рогатині, Станіславі, Дрогобичі, 6-й клас львівської гімназії, 4-й клас приватної школи в Чорткові. Зазнали нападів і греко-католицькі церкви. Було заарештовано 21 депутата-українця польського сейму й трьох сенаторів.
У результаті «пацифікації» представництво українців у польському сеймі скоротилося із 46 послів до 20, з 11 сенаторів до чотирьох. Однак у той самий час вона радикалізувала українське населення, фактично виправдала в очах світової громадськості дії УВО та ОУН проти польських урядовців, установ, «осадників», давши потужний інформаційний привід для активізації «українського питання» у світі.
Проте починаючи з 1937 р. польські правлячі кола знову змінили курс. Перед загрозою Другої світової війни вони боялися, що «українське питання» стане розмінною картою у великій грі, а будь-які поступки українству стануть сприятливим чинником для проявів сепаратизму. Були повністю відкинуті будь-які поступки, прокотилася нова хвиля репресій. У 1937—1939 рр. була проведена акція «ревіндикації» — навернення православних українців, білорусів на католицький обряд. Метою цієї акції проголошувалося «повернення до польськості всього, що було польським». Вона супроводжувалася руйнуваннями православних храмів на Холмщині та Волині.
Читальня «Просвіти», розгромлена польськими жандармами під час «пацифікації». Село Княгинині (нині Івано-Франківська область), 1930 р.
У 1930-ті рр. в середовищі польських націонал-демократів визрів план здійснити депортацію українців у західні райони Польщі. Ці наміри були відображені в таємній постанові Ради міністрів від березня 1939 р. Початок Другої світової війни відтермінував втілення цього плану, хоча в 1938—1939 рр. у прикордонній смузі із СРСР були проведені окремі акції з виселення українців. У 1947 р. польська комуністична влада в межах операції «Вісла» все ж таки депортувала всіх українців із їхніх етнічних земель, а ці території увійшли до складу відновленої Польщі.
Польща негативно поставилася до створення Карпатської України і, допомагаючи Угорщині, доклала зусиль для її ліквідації (операція «Лом»). Під час цих подій без суду і слідства польські військові розстрілювали бійців Карпатської Січі, які намагалися відійти на територію Польщі або яких передала угорська влада як польських громадян. На Верецькому, Яблунівському й Ужоцькому перевалах було розстріляно близько тисячі січовиків.
2. Українська кооперація.
Важливим елементом протидії польській політиці на західноукраїнських землях став український кооперативний рух. Кооперативи, діючи під гаслом «Свій до свого по своє», стали формою самоврядування та економічного самозахисту українського населення. Кожне село, кожна місцевість обов’язково створювали в себе кооператив — крамницю, касу, молочарню. На 1925 р. мережу низових кооперативів зміцнили повітові об’єднання, що завершилося створенням чотирьох спеціальних організацій — «Центросоюзу», «Маслосоюзу», «Центробанку» і «Народної торгівлі». Вони мали свої регіональні відділення по всій Галичині. Центральною установою, яка керувала роботою кооперативів, був Ревізійний союз кооператорів. Кількість українських кооперативів у Східній Галичині зросла з 580 у 1921 р. до майже 4 тис. у 1939 р. Вони об’єднували 700 тис. осіб.
Кооперативи сприяли впровадженню нових засобів господарювання та техніки й поклали край лихварській заборгованості галицького села. Українські кооперативи успішно конкурували з польськими господарськими організаціями, хоча, на відміну від них, аж до середини 1930-х рр. не отримували державних кредитів і субсидій. Завдяки їм економічний стан українського села почав повільно покращуватися, сформувався прошарок заможного українського селянства. Вдалося економічно протистояти польському «осадництву».
Мережа кооперативних організацій разом із мережею українських шкіл, «Просвіти», молодіжних спортивних організацій, політичних партій створювали в Західній Україні інфраструктуру українського національного життя.
3. Українські політичні партії та організації.
Незважаючи на антиукраїнську політику правлячих кіл Польщі, тогочасний політичний режим допускав певну політичну діяльність. Використовуючи цю можливість, українці створили політичні партії. Так, на 1925 р. існувало 12 українських політичних партій.
Найбільшою і найвпливовішою серед них було Українське народно-демократичне об’єднання (УНДО), яке утворилося в 1925 р. і було, по суті, ліберальною партією інтелектуальної еліти краю. Лідерами об’єднання були Д. Левицький, В. Мудрий, С. Баран, О. Луцький. УНДО виступала за конституційну демократію і незалежність України, головним практичним завданням вважала захист економічних, політичних, національно-культурних прав українства. Під впливом УНДО перебувала значна частина українських фінансових, кооперативних та культурних закладів краю, товариств, у тому числі й найвпливовіша газета «Діло».
Дмитро Левицький
Лев Бачинський
Микола Ганкевич
Соціалістичний напрямок українського руху був представлений Українською соціал-радикальною партією (УСРП), що утворилася після об’єднання в 1926 р. найстарішої західноукраїнської партії — Русько-української радикальної партії з Українською партією соціалістів-революціонерів, що діяла на Волині. Її підтримували селянство, сільська інтелігенція. Лідерами партії були Л. Бачинський та І. Макух. Ще однією соціалістичною партією була Українська соціал-демократична партія, яка у своїй діяльності спиралася на нечисленне українське робітництво. У 1924 р. УСДП була примусово розпущена польською владою на підставі звинувачення в поширенні ідей комунізму. У 1929 р. вона відновила свою діяльність. Лідером партії став М. Ганкевич. Решта українських партій були нечисленними і маловпливовими (Українська католицька партія, Волинське українське об’єднання, москвофіли тощо). Майже всі українські партії виступали за об’єднання українських земель у єдину державу.
У 1920-ті рр. більшість українських партій позитивно ставилася до УСРР. Проте в 1930-ті рр. під впливом Голодомору та масових репресій думка щодо УСРР і СРСР докорінно змінилася.
Ще однією впливовою політичною силою була Комуністична партія Східної Галичини, яка в 1923 р. перетворилася на Комуністичну партію Західної України (КПЗУ). КПЗУ діяла підпільно. Вона прагнула поєднати національні ідеї з ідеями комунізму, підтримувала ідейну течію націонал-комунізм. Спиралася переважно на найбідніші прошарки суспільства. На чолі КПЗУ стояли Й. Клірик, Р. Кузьма. Політика українізації та непу, що проводилася в УСРР, сприяла зростанню впливу КПЗУ і взагалі прорадянських настроїв у Західній Україні. Проте подальша політика радянського керівництва (колективізація, Голодомор, репресії) викликала критику з боку членів КПЗУ. Під час перебування в СРСР чимало західноукраїнських комуністів було репресовано, а Компартію Польщі, до складу якої входила КПЗУ, за рішенням Комінтерну в 1938 р. було розпущено.
Українські партії максимально намагалися використати легальні можливості впливу на формування державної внутрішньої політики. Із цією метою вони боролися за місця в польському парламенті: якщо в листопаді 1927 р. представництво українців у сеймі складалося із 25 послів і шести сенаторів, то в липні 1930 р. — із 46 послів й 11 сенаторів.
Євген Коновалець
Дмитро Донцов
Поряд із легальними українськими партіями і підпільною діяльністю комуністів зростала ще одна сила, якій судилося стати провідником українського руху в 1930—1950-ті рр.,— націоналістичний рух. У 1920—1930-ті рр. він неухильно розвивався. Організаційні витоки були пов’язані з діяльністю Української військової організації (УВО), що була створена в Празі в 1920 р. групою старшин УСС і УГА на чолі з полковником Євгеном Коновальцем. Головною метою УВО була Українська самостійна соборна держава, здобуття якої мало здійснитися загальнонаціональним повстанням українського народу проти окупантів. Основним методом боротьби вважався терор проти представників окупаційної влади, установ тощо. Терористичні акти УВО мали й пропагандистську мету: привернути увагу світової громадськості до несправедливості, яка після Першої світової війни була вчинена щодо українства. Ідеологічною основою націоналістичного руху стали положення інтегрального націоналізму Дмитра Донцова. Діяльність УВО та Д. Донцова сприяла консолідації націоналістичних сил.
4. Створення ОУН. Ідеологічні засади.
У 1929 р. у Відні виникла Організація українських націоналістів (ОУН). На чолі ОУН став керівник УВО полковник Є. Коновалець. Ідеологією ОУН став інтегральний націоналізм, розроблений Д. Донцовим. Члени ОУН проголошували найвищою цінністю національну державу, на чолі якої мав стати верховний провідник — вождь. Єдність вождя й народу мали забезпечувати корпорації, коаліції, профспілки, виборні ради. А єдина партія — ОУН, — у свою чергу гарантувала ідеологічну підтримку держави. Ідеологи інтегрального націоналізму мало уваги приділяли майбутньому соціально-економічному устрою держави. Основою теоретичних міркувань було доведення прав українського народу на самостійну соборну державу і визначення шляхів здобуття незалежності. Ідеологи ОУН вважали, що незалежність української держави можна здобути шляхом національної революції — всенародного повстання проти окупаційної влади під керівництвом ОУН. Для підготовки національної революції потрібно всіма можливими засобами розхитувати окупаційний режим (індивідуальний терор, саботаж, напади, демонстрації, акції протесту) та одночасно готувати населення до повстання.
Цій законспірованій організації із суворою військовою дисципліною судилося стати на чолі визвольного руху українства протягом 1930—1950-х рр.
5. Діяльність ОУН у 1930-х рр.
У 1930-ті рр. ОУН розгорнула на західноукраїнських землях активну діяльність. Вважаючи терор однією з найдієвіших форм боротьби, ОУН здійснила ряд замахів, які набули широкого розголосу. Загалом УВО і ОУН протягом 1921—1939 рр. вчинили 63 замахи, жертвами яких стали 36 українців, 25 поляків, один росіянин та один єврей. Ці замахи здійснювалися з метою привернути увагу світової та української громадськості до «українського питання». Так, убивство в 1933 р. радянського дипломата невисокого рангу О. Майнова мало нагадати про жахливу трагедію українського народу — Голодомор 1932—1933 рр., а вбивство в 1934 р. міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького було, з одного боку, помстою за політику «пацифікації», а з іншого — викликом світовій громадськості у зв’язку з порушенням Польщею прав національних меншин.
Степан Бандера
Терор був спрямований не лише проти зовнішніх ворогів, а переважно проти «внутрішніх» — проти тих українців, які йшли, на думку ОУН, на співробітництво з польською владою. Так, у Львові було вбито директора української академічної гімназії.
Такі акції не додавали авторитету ОУН, викликали масові репресії з боку польської влади. У 1935—1936 рр. після масових арештів членів ОУН відбулися Варшавський, а згодом Львівський процеси, під час яких С. Бандера, М. Лебедь та інші провідники були засуджені до страти, яка за амністією була замінена довічним ув’язненням. (У 1939 р. С. Бандеру було звільнено.) Сотні членів ОУН опинились у концтаборі Береза-Картузька.
Серйозним ударом по ОУН стало вбивство в травні 1938 р. лідера організації Є. Коновальця. Напередодні вирішальних в історії Європи та світу подій організація залишилася без керівника. В ОУН позначився розкол між її закордонним проводом, на чолі якого був А. Мельник, і структурою ОУН на західноукраїнських землях, яку з 1933 р. очолював С. Бандера.
Висновки. Після поразки визвольних змагань значна частина західноукраїнських земель увійшла до складу Польщі. Політику польського уряду щодо українства можна оцінити як антиукраїнську. Усі спроби знайти порозуміння на основі перетворення українців на лояльних громадян Польщі теж не мали і не могли мати успіху.
• Антиукраїнська політика польського уряду зумовила розгортання потужного українського національно-визвольного руху, який був представлений як легальними, так і нелегальними організаціями.
• ОУН через історичні обставини, що склалися напередодні Другої світової війни, очолила національно-визвольний рух українства. Основою діяльності ОУН став інтегральний націоналізм — тоталітарна (авторитарна) ідеологія.
Запитання та завдання
1. Якими договорами було закріплено входження українських земель до складу Польщі?
2. Які українські землі входили до складу Польщі?
3. Назвіть провідні українські політичні партії, що діяли на території Польщі.
4. Коли було створено ОУН? Хто був ідеологом інтегрального націоналізму?
5. Назвіть найгучніші терористичні акти, скоєні членами ОУН у 1930-ті рр.
6. Коли відбулася акція «пацифікації» українського населення Східної Галичини?
7. Якою була мета правлячих кіл Другої Речі Посполитої в політиці щодо українства?
8. Які події вплинули на позицію українських партій Західної України щодо УРСР?
9. Який вплив мала акція «пацифікації» на розвиток українського національного руху і на україно-польські взаємини?
10. Дайте оцінку програми українського національного руху, виходячи з історичних реалій 1930-х рр.
11. Які наслідки для ОУН мав розкол у її рядах? Чи був цей розкол неминучим?
12. Заповніть таблицю «Політика правлячих кіл Польщі щодо українських земель».
| Період | Зміст | Основні заходи | Результат |